солдат-студент солдат-студент
Конкурс поезії

На нас озираються. Що, все так явно?

Автор: Яковенко Катерина

Яковенко Катерина, 21 рік, КНУ імені Тараса Шевченка, журналістика.
Літературні вподобання: у прозі — наукова фантастика (Рей Бредбері, Станіслав Лем, брати Стругацькі, Айзек Азімов) та пригоди (Джеймс Фенімор Купер, Джек Лондон); у поезії — Тарас Шевченко, Пабло Неруда, Роберт Фрост, Майя Енджелоу, Роберт Рождественський.
Я захоплююсь мовами. Я вільно розмовляю англійською, іспанською, китайською, трохи італійською, французькою та німецькою, знаю латину. В поезії мене найбільше цікавить переклад віршів. Це надзвичайно тонка матерія: потрібно передати не лише зміст, поетичну форму, а й настрій, почуття, відчуття. Багато широковідомих у світі поетів не перекладені українською — наприклад, Пабло Неруда. Так само і українські поети за межами країни майже невідомі, а сучасна українська поезія (на мою думку) — одна з найемоційніших, найживіших у світовому масштабі.
 
 
 
***
На нас озираються. Що, все так явно?
Чи всі раптом стали напрочуд кмітливими?
Ти надто вродливий, щоб бути коханим;
я надто кохана, щоб бути вродливою.
Ти надто незвичний, щоб це пробачали.
Ти весь випромінюєш світло:
холодне й спокійне, мов срібні тумани,
що в’ються над нивами влітку.
З тобою я в пеклі на світлому небі;
палає душа й не болить. Убезпечена.
Ми наче пожежа, жевріюча в степі,
покритому снігом. Тихо приречена.
Ми зводимо мури із мутного льоду
навколо холодних повітряних веж;
сховайся за ними, сховай свою вроду,
накресли кордони й мій доступ обмеж.
Облиш мої руки; цілуй, та не ніжно.
Покинь, не веди ти мене крізь пітьму.
З’являйся лиш інколи місячним світлом,
а більше не треба. Не треба, прошу.
Чіпляйся й надалі за власну свободу,
Ти тільки жадай мене, бав мене знов;
тобі пробачатиму я тоді вроду,
мені ж пробачатимеш ти нелюбов.
 
 
 
 
***
Зсуваю фіранку: сьогодні настала
криштальна, хрустка зима.
Ти майже на ґанку. Малесенька краля.
Моя не моя сестра.
Сеструню! Малеча! Цілунки,
обійми, веселий жіночий сміх.
Ти принесла подарунки.
Як швидко минув майже рік!
Ледь-ледь відпиваєш кави.
Цукерку? Та, мабуть, не буду.
Все добре? Ствердно киваєш.
Здається, ти сильно схудла.
Тобі пасує довге волосся.
Так добре, що відпустила.
Всміхаєшся. В очах — самотність,
Утома — попід очима.
Ти стала старша і сумніша,
з відбитком на обличчі недоспаних ночей.
Мовчиш. Лячлива твоя тиша.
Страшніша і пронизлівіша крику із грудей.
Якби я лиш могла таланом поділитись,
віддати трохи щастя, забрати трохи зрад,
змінити наші долі, тобою народитись, —
я б це зробила, я б зуміла, я б повернула час назад.
Ти найдобріша із усіх, кого я тільки зустрічала.
Для цього світу ти занадто щира і тендітна.
Я так боюсь, щоби тебе буденність не зламала.
Ні, не зламає: ти складна, ти сильна, ти амбітна.
Ти як той Уайльдів соловей: заради інших
ти б серце нанизала на гострий шип троянди…
Малесенька, ніхто ж бо не помітить, не оцінить;
згадай, як сумно закінчилась казка.
За вікнами падає жмутками сніг,
Ти в світлі каміну така ще маленька.
Надворі вже ніч. Іще один рік…
Я дуже люблю тебе. Чуєш, рідненька?
Господи, дай їй талану й любові,
Пошли безтурботних безхмарних днів.
Убережи від підступного й злого.
Прошу не за себе; дай долі сестрі.
 
 
 
 
***
«Бувай, коханий, я люблю тебе. Цілую», —
Йому дзвонила Стела.
Голос ніжний, просякнутий турботою і сумом.
Вона, напевно, мила,
Хоч я не знаю:
Його, таксиста, бачу вперше і востаннє,
А про неї
Я знаю лиш ім’я і що вона його кохає.
З розмови знаю ще,
Що через сорок п’ять хвилин
Він буде в неї, і наступні декілька годин,
А може, й ніч і ранок,
Ці двоє проведуть разом.
Вона вечерю зробить – він подасть сніданок,
Він викурить цигарку, Стела вип’є кави,
І він поїде знов, і залишить кохану.
Він повернеться скоро, уночі,
Вона його зустріне на терасі.
Він зажене в гараж таксі,
Вона вечерю винесе на таці.
Ввімкнуть новини, поговорять.
Він сумував. Увесь цей день він працював,
Та подумки він був удома.
Він ніжно гляне в її очі,
Уже далеко не дівочі,
Зелено-карі  та бліді,
мов трохи вицвілі на сонці,
із павутинням перших зморшок.
Він прийме душ, умить засне,
Вона ж іще не буде спати,
А візьме книжку, щось легке,
Що добре на ніч почитати.
І буде слухать, як він диха,
Можливо, хрипко, може – тихо,
І буде сторінки гортати
При світлі лампи з абажуром,
Доки не змусить її спати
Травневий дощ тихеньким шумом.
Вона засне, щоб з ним зустріть світанок,
Щоб вранці сісти на терасі,
Куди він принесе сніданок.
Щоб кави випити, допоки буде він курити,
І попрощатися із ним,
Щоб знов зустріти.
 
 
 
 
***
Рука в руці, лілове світло,
Вона – на спині, він – на ній,
Надворі ніч, гаряча, літня,
В кімнаті — шепіт їхніх мрій.
Він не її, й вона нічийна;
Разом вони, як уві сні.
Гучніше крик, міцніш обійми,
Більше подряпин на спині.
Палкі, жорстокі поцілунки,
Погляди довгі очі в очі,
Допоки стогоном, як струмом,
Глибоко ранить тишу ночі.
Дві тіла, сплетені в обіймах;
Самотня ковдра на підлозі.
Проходять дві чи три години:
Його нема, вона в дорозі.
Химерний ранок в місті сказу,
Де в небі, сповненім тіней,
Літають духи, в’ються зради
Самотніх згублених людей.
Метро, машини, тротуари,
Вранішні юрби в молоці,
Минає день, як у тумані,
Лиш швидше б знов – рука в руці.
 
 
 
***
ПЕРЕКЛАДИ
 
«Подруго, не помирай»
(переклад з іспанської П. Неруди)
 

Послухай ці слова, вони печуть мене вогнем. Нехай.
Як я не скажу, то не скаже ніхто, і край.

Подруго, не помирай.

Я той, хто на тебе чекатиме вночі під тихими зорями,
Той, хто під сонцем закровленим тебе вартуватиме.

Дивитимусь на стиглі фрукти на ледь затіненій землі
І споглядатиму в траві роси краплин тендітні рухи.

Чекатиму у сутінках вечірніх, пахучих, мов троянди,
У час, коли бліді тумани ховатимуться серед тіней.

Під небом південним, ти знай, я буду завжди, я чекатиму.
Повітря мене цілуватиме, вечірнє, невинне, мов рай.

Подруго, не помирай.

Я той, хто диких сухоцвітів нарізав цілі оберемки
Щоб пахло лісом твоє ліжко, щоб пахло степом.

Той, хто приніс гіацинти, жовті, мов вранішнє сонце.
Троянди закриті, бутони. І маки криваво-червоні.

Я вічність тебе прочекаю, на грудях схрестивши руки,
Я викину свої луки, стріли переламаю.

Я той, хто й досі пам’ятає смак винограду на губах.
Багряні грона уявляє, сліди від соку на твоїх руках.

Той, хто з нив тебе гукає невпинно і без нарікання,
Я той, хто в години кохання тебе лиш одну жадає.

Тепле вечірнє повітря; віти дерев колихаються.
Серце моє п’яніє, під поглядом Бога вагається.

Русло ріки пересохле теж може іноді плакати,
Тоншає вмить його голос, чистим стає і жалібним.

Блакитні хвилі сліз гуркочуть, і ось бринить вже водограй.

Подруго, не помирай!

Я той, хто на тебе чекатиме вночі під тихими зорями,
В пісках золотих світанкових, близ вічності синього моря.

Той, хто нарізав гіацинти для твого ліжка, вкрив його трояндами.
У травах шепочучи марні молитви, я той, хто на тебе чекатиме!

 

 

 

Оригінал:

Amiga, no te mueras

Óyeme estas palabras que me salen ardiendo,
y que nadie diría si yo no las dijera.

Amiga, no te mueras.

Yo soy el que te espera en la estrellada noche.
El que bajo el sangriento sol poniente te espera.

Miro caer los frutos en la tierra sombría.
Miro bailar las gotas del rocío en las hierbas.

En la noche al espeso perfume de las rosas,
cuando danza la ronda de las sombras inmensas.

Bajo el cielo del Sur, el que te espera cuando
el aire de la tarde como una boca besa.

Amiga, no te mueras.

Yo soy el que cortó las guirnaldas rebeldes
para el lecho selvático fragante a sol y a selva.

El que trajo en los brazos jacintos amarillos.
Y rosas desgarradas. Y amapolas sangrientas.

El que cruzó los brazos por esperarte, ahora.
El que quebró sus arcos. El que dobló sus flechas.

Yo soy el que en los labios guarda sabor de uvas.
Racimos refregados. Mordeduras bermejas.

El que te llama desde las llanuras brotadas.
Yo soy el que en la hora del amor te desea.

El aire de la tarde cimbra las ramas altas.
Ebrio, mi corazón. bajo Dios, tambalea.

El río desatado rompe a llorar y a veces
se adelgaza su voz y se hace pura y trémula.

Retumba, atardecida, la queja azul del agua.
Amiga, no te mueras!

Yo soy el que te espera en la estrellada noche,
sobre las playas áureas, sobre las rubias eras.

El que cortó jacintos para tu lecho, y rosas.
Tendido entre las hierbas yo soy el que te espera!

 

 

 

***

Переклад на англійську Ю. Іздрика

Autumn madness is spilt in the air, 
like tea on a new tablecloth;
believe me that there’s no use in despair, 
when you’re on the edge — outstep it and fall.
It’s just an illusion — you’ll fall and you’ll break,
it’s just an illusion that bottom is stony,
while you will be falling, a mass will be played,
your weight will just vanish, and so you’ll be floating.
The bottom you see is no more than a surface
of lake full of yesterday’s tears,
however, some tears on the ground had fallen,
a field and a forest grew out of those seeds.
The past now is gone — so just leave it behind,
the future will come, but for now we are floating,
just don’t turn around and don’t stare down,
we’ll push through horizon, we’ll get through the bottom.
Let them go mental all those who are scared,
go crazy, go mad, go insane — let them be,
for us we have all that we need to be happy,
a clean tablecloth and a cup of fresh tea.

 

 

Оригінал:

Осіннє безумство розлито в повітрі,
немов по новій скатертині чай;
та відчай нічого не вартий – повір мені,
як дійдеш до краю – ступай за край. 
Це тільки здається – впадеш розіб’єшся,
це тільки здається, що дно кам’яне,
допоки летітимеш, гратиме месса, 
а маса зникатиме і промине,
а видиме дно – це поверхня озерна 
вчорашніх і позавчорашніх сліз,
хоч деякі з них впали в землю зернами 
і сталося поле і виріс ліс.
Минуле минуло – забудь відірвися, 
прийдешнє прийде, але ми летимо, 
лиш не оглядайся і вниз не дивися,
прорвемось за обрій, проб’ємось крізь дно. 
Нехай божеволіють ті, що бояться,
шаліють дуріють звихаються – хай,
ми ж маємо все, що потрібно для щастя,
і скатерку чисту і свіжий чай.

Автор: Яковенко Катерина