солдат-студент солдат-студент
Любов і війна

НЕ ПЛАКАТИ. ТРИМАТИСЬ.Чотири дні з життя жінки, яка чекала

Автор: Адріана Стравінська

«Дитя моє, це дуже погано для жінки пізнати найстрашніше,

тому що тоді вона перестає взагалі чого-небудь боятися»

 

«Звіяні вітром», Маргарет Мітчелл

 

Вранці 11 березня 2014 року погода в Бердичеві була ясною. Весільна фотографія в овальній металевій рамці розсипала по кухні невеличкого одноповерхового будинку жмені сонячних зайчиків. Оксана мила посуд після сніданку — сьогодні вона приготувала улюблений всією сім’єю омлет із сардельками; її чоловік Богдан сидів поряд на табуреті й грався з п’ятимісячним синочком, хапаючи того за маленький ґудзичок носа і м’які щічки; повільно до своєї кімнати йшла, спираючись на ціпок, Оксанина бабуся; семирічна донька Ніна у цей час саме розв’язувала у школі задачу з математики.

 

 

Сергій Галян. Студент-доброволець. Донецький аеропорт.

 

— Гуф, гуф, гуф! — раптом на вулиці по-особливому загавкав їхній пес.

Хто міг прийти до них так рано? Невже це таки сталося, невже таки сьогодні? Оксана зустрілася поглядом із чоловіком, і в тому, як змінилося його обличчя, як воно вмить стало серйозним, вона зрозуміла все одразу («гуф, гуф, гуф!»).

Богдан мовчки протягнув їй сина, потім так само мовчки взувся і вийшов надвір, здригнувшись від прохолодного ранкового повітря. Оксана підійшла до вікна.

Так, це вона: поштарка із сусіднього села, в якому був приписаний чоловік, жінка з  гучним, розгонистим сміхом. На її мохнатому береті виблискує пластмасовий «діамант», а вона стоїть, спираючись на хвіртку, і тримає в руці папірець, але сьогодні вона не сміється («гуф, гуф, гуф!»).

«Та чому ж ніяк не вмовкне цей дурний пес?!»

Богдан заходить до хати, мовчки (чутно тільки «гуф, гуф, гуф!») кладе папірець на стіл. Повістка: 19 березня на 9:00 прибути до військкомату з речами. Бабуся починає плакати — вона сама дитина війни, вона знає, як це.

Оксані теж нестерпно хочеться розридатись, але не тут, чоловік не має цього бачити. У голові проноситься думка: «Вона ж годує дитину, нервуватись не можна, а то молоко зіпсується». Оксана тихо підходить до чоловіка разом із маленьким Панасиком, обіймає його, і їй хочеться отак стояти вічно. Потім вона бере блокнот, однією рукою все ще тримає сина, а іншою пише список речей, які потрібно зібрати чоловікові. Богдан обдзвонює знайомих:

— Привіт, Вась. Прийшла повістка… Мене не буде… Не знаю, ще

нічого не знаю.

 

Українські танкісти перед операцією в донецькому аеропорту.

 

Вони вже давно здогадувалися, що незабаром їм принесуть повістку. Чоловік не служив, але відвідував військову кафедру, поки вчився у Львівському університеті, й отримав звання старшого лейтенанта; а офіцерів призивають в першу чергу. «Відмазатись» від армії? А як потім дітям в очі дивитись? Уже коли почався Майдан, Оксана зрозуміла, що чоловік удома відсиджуватись не буде: разом вони ходили на мітинги в Бердичеві, допомагали друзям, що їхали в Київ, кожного зимового вечора, вклавши дітей спати, дивилися новини і прямі включення з Грушевського; а коли в Криму з’явилися зелені чоловічки, вона запитала:

— А якщо раптом війна, що тоді?

— А що? Піду воювати, — відповів Богдан, стенувши плечима.

І він пішов.

 

11 червня 2014 року

Ранок. Так само світить сонце, так само виблискує металева рамка на весільній фотографії. Оксана бере її в руки й довго роздивляється: мить подивиться на себе, хвилинку вдивляється в обличчя чоловіка, немов шукаючи у ньому відповіді на свої запитання, потім переведе погляд на його руки, які так ніжно і любляче обіймають її. Ось так вона сидить, а в голові мимоволі проноситься кожен день, який вона провела разом з Богданом.

…Усе почалося на День Незалежності (хіба не символічно?), вона саме приїхала в Нетішин Хмельницької області на канікули до батьків. Усюди майорять прапори, голосно грає музика на святковому концерті. І ось вона помічає перед собою хлопця, кароокого, високого й стрункого, і несвідомо посміхається йому. Він — їй. Жоден з них не хотів нічого серйозного: Богдан тільки що розлучився з першою дружиною, а Оксана розірвала чотирирічні стосунки. Але ті кілька днів канікул, які залишилися у дівчини перед тим, як знову їхати в Рівне на навчання, вони провели удвох. А через кілька років зрозуміли, що хочуть бути разом все життя.

А тепер? Тепер вони бачились раз у тиждень, і то — як пощастить. Спочатку Богдана забрали до військової частини в Бердичеві, де він працював заступником командира батареї з виховної роботи й навчав таких самих мобілізованих, як і він сам. До кінця квітня батарея залишалася в місті, потім її перевели на житомирський полігон. А сьогодні чоловік нарешті у звільненні.

«Коли ж він прийде?»

 

L1

 

Ці кілька місяців без Богдана такі незвичні. Вона, як і раніше, доглядала сина, доньку і бабусю, як мала час, в’язала речі на замовлення, щоб якось заробити на життя. Коли чоловіка призвали, його відразу звільнили з посади менеджера, невеличкий бізнес, який вони мали (продавали по сусідніх селах бакалію), довелося згорнути. Добре, що хоч в армії платять та щомісяця приходить тисяча гривень державної допомоги на Панасика.

Знову гавкає собака, але цього разу привітно, потім радісно скімлить. Ніна стрімголов вибігає зі спальні й відчиняє двері. Ось і він — наш любий тато! Нарешті! Донька кидається йому на шию, він цілує її у щічку й ніжно гладить по русявій голівці. Потім обіймає й цілує Оксану, зачудовано дивиться на сина, що спить у колисці. І цілий день вони проведуть разом!

  • Та-ра-да-та, та-ра-да-та, та-ра-да-та-та! — вони саме гуляють

парком, коли у Богдана в кишені дзвонить старенька нокія. Він дістає телефон й, глянувши на екран, відразу стає похмурим. Оксана з тривогою бере його за руку. Кілька хвилин чоловік просто слухає, потім випалює: «Так точно!» і вимикає мобільний.

— Нас відправляють на Схід, — каже тихо.

Оксана ще не зовсім розуміє, що це значить, та збагнувши усе

прикриває рота долонею, її брови жалібно здіймаються, тепер їй самій стає страшно і хочеться плакати.

 

Політ міни в донецком аеропорту.

 

15серпня 2014 року

Восьма ранку. День лише почався, але вже спекотно; піт краплями стікає чолом. Оксана прощається з бабусею, яка вже й дня не може прожити без заспокійливого, бере сина на руки й виходить з дому, кидаючи погляд на порожнє підвіконня на кухні. Фотографії там вже немає, вона ще місяць тому переставила її у спальню: щоб не нагадувала про чоловіка, від якого знову немає звісток, своїми дражливими зайчиками.

Гррр-грррр-гррр — важко заводиться стара «Таврія» друга сім’ї і хресного їхнього синочка, який погодився підвезти Оксану з дітьми в Житомирський військовий госпіталь.

У машині задуха, але вони тільки трішки відкрили вікно, щоб малого не протягнуло. За вікном пробігають пагорби, лани й озера, які здаються уламками вицвілого від спеки білого літнього неба. Але Оксана їх не помічає. Після 20 днів болісного, пекучого очікування вона нарешті побачить свого чоловіка. Подумати тільки, вже 20 днів, як його поранено. Уже 20 днів, як його перевозять з одного госпіталю в інший.

20 днів тому вона не могла спати. Ніч. Поряд сплять діти, лише чути їх тихе сопіння. А Оксана не знає ні де Богдан, ні що з ним. Ось уже кілька тижнів, як зв’язок з чоловіком ставав усе гіршим. Увесь цей час вона тільки знала, що він десь під Щастям. Раніше він щодня дзвонив, а тоді тільки інколи відсилав смс, що живий. А дві доби вже й повідомлення не приходять. Вона тільки дивиться на фотографію на тумбочці та безупину повторює слова молитви: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!…»

«Що з ним? Де він? Чи ще живий?»

«…Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм

Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх…»

«Телефон! Невже нарешті він? Поранений на вогневій! Осколок поцілив у голову, розсік її аж до черепа…Тепер в лікарні у Щасті. Але живий, живий! А все інше — байдуже».

І ось машина нарешті під’їжджає до старої будівлі госпіталю, мотор замовкає. На подвір’ї стоїть Богдан — з перемотаною головою, синцями під очима, худий, такий інший… Коли вона його обіймає, він морщиться — дуже болить голова. Донька плаче, бо жаль тата, маленький синок взагалі не впізнає батька, але вона радісна, вона найщасливіша за всіх. Її чоловік нарешті перед нею, вона може погладити його, обійняти, поцілувати.

Вони сидять на ліжку в його палаті, у якій лежать ще троє солдатів із контузіями; привітні медсестри часто навідуються до палати, раз у раз запитуючи у хворих, як вони почуваються і чи їм щось потрібно. Чоловік розповідає небагато, а коли говорить, то затинається; у нього тремтять руки. Уже потім лікарі розкажуть Оксані, що голова болить у нього інколи настільки сильно, що він втрачає свідомість; що весь час Богдана доводиться тримати на найсильніших знеболюючих.

  • Це хоч колись мине? — з надією запитує Оксана.
  • Хтозна, хтозна… — тільки й хитає головою лікар.

 

11 березня 2015 року

Ранок цього разу хмарний. Донька уже пішла до школи, бабуся у своїй кімнаті, синочок грається, чоловік спить. Оксана поринає у свої невтішні думки: «Цієї ночі він знову не міг заснути, метався у ліжку, потім у неспокійному сні часом починав кричати. Якби ж тільки знати, що йому сниться, які жахіття він бачить уві сні… Він же майже нічого їй не розповідає. Учора цілий вечір сидів на кухні і говорив по телефону з хлопцями, пив пиво. Потім поклав слухавку, сидів і дивився, як за вікном темніє небо. Заплакав… А вона не могла дивитись на те, як він плаче.

  • Богдане, прошу тебе, не мовчи… Розкажи мені хоч щось, — вона стає

позаду нього й обіймає чоловіка за плечі.

  • Навіщо воно т-тобі? Я сам би радий заб-бути.
  • Ну чому ти плачеш, сонечко? — вона сідає йому на коліна і витирає з

його обличчя сльози.

  • Не м-муч мене запитаннями! П-перестань! Я так втомився… бути для

вас всіх т-т-тягарем. Краще б я п-п-помер… Вам б-було б легше.

Як же пояснити йому, що він не тягар для них? Так, їм багато чого довелося пережити за ці півроку. Після виписки з Житомирського госпіталю Богдану дали 30 днів на реабілітацію, й вони звернулись у районну лікарню та пройшли обстеження. Лікарі приписали купу нових ліків, поставили нові діагнози. Потім лікування у Київському центральному військовому госпіталі. Нові діагнози. Реабілітація в санаторії-госпіталі в Циблях. Ще діагнози. Знову житомирський госпіталь, потім центр реабілітації інвалідів у Вінниці. Господи, та це ж все нічого, якби тільки чоловікові стало краще! Але головний біль не минав. А про те, що робиться всередині тієї голови, страшно навіть думати».

Раптом — дзенькіт розбитого скла і:

  • Та щоб тебе, зараза! Якого біса?! Дурна фотографія! Хто й коли її сюди

поставив?…

Оксана біжить до спальні. На підлозі серед дрібних шматочків скла лежить фотографія в метелевій рамці, та сама весільна фотографія. Розбита. Оксана відганяє від себе недолуге, але небезпечне порівняння, яке промайнуло в голові: «розбита, як і все їхнє життя».

  • Богдане, вона ж тут увесь час стояла.
  • Не п-правда! Не бреши! Вчора її т-тут не було!

«Навіщо вона обманює його? Стоїть, тримаючись за одвірок, немов ховаючись від нього, дивиться злякано. Він її що, бити буде? Чому вона його боїться? Вона просто не розуміє, нічого не розуміє!» — Богдан з сумом дивиться на дружину, потім переступає через фотографію, витягує із шафи сумку й починає складати речі.

  • Я їду наз-зад! На Схід!… Я вт-т-томився тут сидіти і нічого не робити,

п-поки мої хлопці т-там вмирають!

  • Стій! Ти що? Чекай! Давай ми подзвонимо психологу, і ти спочатку з

нею порадишся, а тоді вже поїдеш? — вона підходить і бере його за руки.

Він заспокоюється. Кидає сумку і сідає на ліжко. Оксана сідає біля нього. І так — кожного дня. Минув час, і вона навчилася якось маневрувати, відвертати його увагу, заспокоювати чоловіка. Але вона досі не може передбачити, що спаде йому на думку наступної миті. Часом їй буває страшно.

Богдан не може повернутися до колишньої роботи, нову шукати ще рано, та й взагалі, хто знає, чи його, інваліда, хтось візьме. З війська його звільнили, зарплати більше немає. Іноді, коли друзі сім’ї запитували в Оксани чи держава не допомагає їм, то їй замість відповіді, хотілося спочатку розсміятися, навіть не просто розсміятися, а розійтися гомеричним сміхом, а потім заплакати.

  • Що таке, Оксано? — запитали б друзі.
  • Бюрократія, — відповіла б вона.

Восени Богдан пройшов комісію на визначення ступеня інвалідності, тепер вони чекають на рішення медико-соціальної експертизи і тільки після цього зможуть подати документи на отримання допомоги при пораненні. Але навіть якщо подати документи зараз — допомога буде лише влітку. А до того часу доведеться жити на гроші, які висилає з Італії мама чоловіка та якими допомагає знайома, для якої витратити на благодійність кілька тисяч гривень в місяць — не проблема.

Коли ввечері Оксана лягатиме спати, вона згадає, що сьогодні минув рік відтоді, коли її чоловіка призвали до війська. Найгірший, найжахливіший у її житті рік. Дванадцять місяців тому вона думала, що радітиме першим словам синочка, разом з чоловіком навчатиме його ходити. Тепер вона мусить бути сильною, мудрою, не здаватись біді й не зламатись під тягарем долі. Їй все потрібно винести й подолати. А чи зможе в свої 35? Дай, Боже, сили, бо в неї сім’я — її опора й надія.

Автор: Адріана Стравінська