солдат-студент солдат-студент
Конкурс поезії

П`ятнадцятий огляд поезії

Автор: Василь Герасим`юк

         Студентка інституту філології Київського Шевченківського  університету ОЛЕНА КУДРЯ у назві своєї конкурсної поетичної добірки виявилася радикальнішою від графа Толстого – у видатного прозаїка було «Не могу молчать», ми ж натомість читаємо «Я ніколи не буду мовчати…» Абсолютно серйозно ставлюся до цього – саме життя наше вже і в новому році дає підстави, тим більше, для гострого молодого сприйняття. Інша справа, що після такої назви хотілось би прочитати свіжі мистецькі (хай із соціальним нервом, що достовірністю болю виключає байдужість,) твори. Але маємо вже на самому початку (у зверненні до України) наче прямі цитати із «правильної» пісенної попси Андрія Демиденка чи когось подібного:

 

 

                              Де б не була, куди б не повернула,

                              Мене стежина приведе туди,

                              Де вперше у криницю зазирнула

                              І випила джерельної води.  

 

 

Строфа написана грамотно, вона «звучить», але згадаймо: скільки разів читали-слухали подібне!

 

               У  16-літньої вінничанки АНАСТАСІЇ ГОЛОШИВЕЦЬ назва добірки не менш ефектна – «Хто сказав, що ікони ніколи не плачуть?» — із запитальною інтонацією, коли вже й не треба відповіді – із самого контексту стає все зрозуміло.

 

 

               Дев`ята ранку, вирушаю на війну,

               Пакую речі у старенький  жовтий  бусик…

 

 

Так починається один із віршів, і ті твори, де немає загальників, а переважає саме ця нехитра і драматична життєва колізія, мабуть, найкраще вдаються авторці.

 

        Харківська студентка КАТЕРИНА СЕРГІЄНКО родом з Донеччини, і знову ж – промовиста назва конкурсної добірки – «Спогади матері солдата»:

 

 

                     Комусь любов – це їжа,

                     Наповнений живіт,

                      Щоб повністю до неба

                      Не чутно, що й болить

 

 

Представлено тільки три поезії, але надто безпорадні вони з художнього боку, аби серйозно розглядати.

 

                Десятикласниця з Білої Церкви МАРІЯ-ЛУРДЕС ДЕГТЯРЕНКО продовжує традицію промовистої назви – «У скроні б`є: «Герої не вмирають!»…» Проте МАРІЯ вигідно відрізняється від своїх попередниць, оскільки вона має здібність мислити поетичними образами – навіть може створити вірш-метафру. На підтвердження свого враження хочу повністю зацитувати один із таких творів (до речі, за обсягом ці поезії лапідарні, за образністю рельєфні і багатопланові):

 

 

                              Жовто-блакитними крильми

                               Тріпочуть прапори на древцях.

                               Злетіти б в небо! Та вітри

                                Шмагають сонце

                              Чорними стрічками…

 

 

            Це саме той випадок, коли промовиста не тільки назва – така мініатюра багато про що розкаже, багато трагічних вузлів здатна виявити.

 

              І вже зовсім юна тернопільська гімназистка НАДІЯ КАСЯНЧУК назвала свою конкурсну добірку «Лелеки». Але «мирною» ця назва є лиш на перший погляд – ідеться про лелек, які на своїх крилах повинні принести на мир. Брат авторки нині воює, і вона поетичним словом передає не тільки свої переживання, але й надії, і мрії:

 

 

                         Ми малювали життя на двох,

                          Співали одні пісні, брате…   

 

 

Так починається поезія «Звертання до братів», та вже наступні два рядки все руйнують (у сприйнятті) – вириваючись із метричного ритму, вони опиняються навіть за межами грамотності.

Судіть самі:

 

 

                              Я ж не знала, що чекати підвох,

                              Я ж не знала, що будеш стріляти.

 

 

       А сумчанка ВАЛЕРІЯ ТОВСТА назвала свою поетичну добірку також одним словом – «Радість». Без такого почуття, без такого стану життя кожної людини (і молодої, і літньої) втрачає дуже багато – це, звісно, аксіома. Не можемо не погодитися з ВАЛЕРІЄЮ, що радість

 

 

                      У світанках ранкових,

                       У ранній росі,

                     У поривах раптових,

                         У природній красі…  

 

 

Вся заковика в тому, що цей ряд можна продовжувати до безкінечності, і все – годиться, бо кожна людина може бачити і відчувати радість у багато в чому. Вже не кажемо, що бажано б мати ключ до сприймання «світанків ранкових»…

 

 

             20-річна студентка із ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА (майбутній педагог) СОФІЯ БЕНЗА знову повертає нас до суворих реалій сьогодення. І вже вкотре – починаємо із самої назви добірки –

«Що не слово – ніж у груди». Авторка «відкриває карти» вже в перших рядках першого вірша:

 

 

                               Що не слово – ніж у груди,

                                Бурі душу мені рвуть.

                                Знаю: гірше вже не буде,

                                Ніж коли ти рушив в путь.   

 

 

І що цікаво: після першої строфи нічого нового (художньо вартісного) конкурсантка не повідомляє. «Поетичний простір» заповнює дуже вже банальними «розмірковуваннями» (рефлексіями) на кшталт:

 

 

                                  Незмінний наш світ, незмінний закон,

                                  На нім непохитно стоїть божий трон.

                                  Верховна істота, що в ньому сидить,

                                   Не здатна сьогодні людей примирить.                   

 

 

Крім усього іншого треба знати, що сидять «на троні», а не «в ньому» — навіть якщо йдеться про Всевишнього, не кажучи вже про земних владик.

Автор: Василь Герасим`юк