солдат-студент солдат-студент
Без рубрики

«Погрожують постійно. Третій телефон поміняв, але вони мене знаходять»

Автор: Світлана КОРЖЕНКО

592640_1_w_570

— На війні з самого початку. За свої гроші купив бронежилет і каску. У перший бій ішов із двома ножами. Потім вже мав трофейні автомат, кулемет, — розповідає киянин 27-річний Антон Окороков. Має позивний «Бєс». Поїхав воювати на Донбас добровольцем. 90 днів захищав донецький аеропорт. Минулого тижня повернувся до Києва підлікуватися.

Зустрічаємося біля пам’ятника Григорію Сковороді на Подолі. Антон у легкому спортивному костюмі, капюшон натягнутий по самі очі. Перебігаємо дорогу за 200 м від пішохідного переходу. Антон рукою показує машинам, щоб зупинилися. Заходимо у кав’ярню «Академія». Замовляємо каву з молоком.

— Коли їхав на Донбас, думок про смерть не було. Всім хлопцям кажу: «Кожен воїн-патріот має жити для України, а не померти заради неї». ­Аеропорт обстрілюють постійно. Чергували по дві години, потім могли трохи подрімати. Спали на карематах у бронежилетах і касках. З усіх боків обкладалися ящиками, щоб осколки не заважали. Зброю бійці завжди тримають біля себе. У кожного вона якось називається — Наташа, Катя, Таня. Свій автомат назвав Дашею. Багатьом хлопцям краще спиться, коли стріляють. У Києві важко засинати. Навколо дуже тихо, а це викликає підозру. Години чотири кручуся у ліжку, щоб заснути. В аеро­порту страшно постійно. Одних це почуття пригнічує, а інших стимулює. Коли відчував страх, з’їдав шоколадку. Завжди мав із собою 6–7 «Снікерсів». Ще страшно було ходити у туалет. Біля нього є вікно, яке постійно снайпером прострілюється. До туалету треба повзти. Висунеш голову — і назад можеш не повернутися. Готували їсти на сухому спирті. Навіть картоплю смажили. Але там їсти не хочеться. Адреналін постійно давить і шматок у горло не лізе. Їжу в аеропорт доставляють волонтери під обстрілами. Бувало таке, що машини 2–3 дні не могли до нас під’їхати. Не голодували, бо запаси лишалися. Якось був на завданні. Жив п’ять днів у лісі. Воду пив із болота. Спочатку було неприємно, а потім звик. В аеропорту не милися і не голилися. Називали себе вікінгами. Жартували: «Як же вікінг може обійтися без бороди?».

На початку листопада отримав контузію. Їхали брати висоту за кілометр від аеропорту. Водій випадково звернув в інший бік. Попали у засаду, сєпари почали обстрілювати. Добре, що не поїхали туди, куди мали. Як з’ясувалося пізніше, там була ще більша засада. Я був на танку зверху, коли він почав горіти. Опік руки і контузило. Після цього постійно свистить у вухах, підтошнює і перед очима стоїть велика зелена пляма. Мене відправили лікуватися в Київ. Коли приїхав, найперше пішов у церкву і поставив свічку за хлопців. А потім з’їв морозиво і випив молочний коктейль. Побув удома кілька днів і знову поїхав в аеропорт. Дмитро Ярош (лідер «Правого сектора». — ГПУ) вмовив лягти в лікарню. Сказав: «На тобі лиця немає. Полікуйся, а тоді знову приїдеш. Ти нам здоровим потрібен». Я послухав. Був у військовому госпіталі. Лікар попросив намалювати перше, що спаде на думку. Я намалював, як горить Москва. Він сказав: «До шизофренії вам лишився один крок». На вісім днів кладуть у лікарню. Хлопці на війні часто сходять з розуму. У багатьох вже після першого обстрілу починається параноя. Вони губляться, стріляють куди попало. Зразу відбираємо зброю і відправляємо додому. Я зараз намагаюся не їздити ліфтом, у метро. Якось ледь не згорів у БТРі. У закритому просторі починається паніка.

Терористи для мене — просто ціль, яку треба знешкодити. Жалю не відчуваю. Часто беремо у полон. Дехто переходить на наш бік. Якось попався хлопець. Розказав, що його деенерівці забрали з дому. Привезли на лінію фронту. Дали в руки зброю і наказали стріляти. Попросився воювати на нашому боці. Захищає блокпост біля аеропорту.

Погрожують мені постійно, дзвонять уночі. Передають привіт від «Мотороли» (один із ватажків терористів, воює на боці ДНР. — «ГПУ»), обіцяють відрізати голову. Третій телефон поміняв, але вони мене знаходять.

Антон Окороков працював звукорежисером на телебаченні. Щоб поїхати на Донбас, звільнився.

— Не знаю, чи зможу далі працювати за професією. Недавно надумав написати музику. Зрозумів, що високі й середні тони зовсім не чую.

Автор: Світлана КОРЖЕНКО