солдат-студент солдат-студент
Тренд і уїк-енд

Про Бога і огірки

Автор: Світлана Привалова

Програма заходів цьогорічного Книжкового Арсеналу замикається на сорока трьох сторінках. Я хочу піти лише на три презентації. І все. На жаль, більше нічого не цікавило. Хоча безперечно, великий плюс фестивалю —  рекордна кількість відвідувачів минулого року, нові імена і нові проекти, дискусії про одне і теж. І якась повна дезорієнтація куди глобально таки ми рухаємось. У культурному плані. Для мене – так точно. 

Я достатньо часто читаю. Щоб не сказати, що засинаю в оточенні книжок і відповідно прокидаюсь теж. Хоча у власному читацькому досвіді, певно, не так багато письменників і назв. Бо крізь роки зі мною впевнено йде лише дві книжки, які перечитую постійно. Всього дві. Тому втрапляючи в книжковий, не покидає відчуття, що безнадійного відставання від життя. Бо кількість імен, яких ніколи не чула, і точно не почитаю – вражає.

Те, що встигла зрозуміти за невеличкий педстаж і більший читацький досвід, за проведені дискусії та літературні вечори, хоч їх було не так і багато. Ми мало читаємо. Катастрофічно мало. І епохальні тексти – особливо.

Їх насправді епохальних небагато. Гомерівські – раз. Карамазови Достоєвського – два, Толстого «Війна і мир», Шолохова «Тихий Дон». Ну і все.

Під час останньої тематичної бесіди, присвяченої  Толстому, стало зрозуміло – він мало кому потрібен. Щоб не сказати нікому. Перше, дуже багато літер. Наскільки треба вирвати себе зі звичного життя, щоб збагнути цей текст. Крім того, збагнути його важко. Він занадто тонко відтворений. І вже навіть не кажу про імператора, війну, Бога, моральні стовпи у романі.

Княжна Мар’я, яка є безперечно є центром христологічності тексту – сьогодні не із жінок, про яку говорять. Толстовський максимум – це Карєніна. Закохалась, зрадила чоловіка, покинула дитину, кинулась під потяг – більш нам зрозумілий стиль життя, ніж терпіти батька, що тебе принижує, бути вимогливою першочергово до себе, і милосердною до всіх інших. А варто було б говорити саме про Мар’ю. Безперечно про неї.

Перебираючи корінці сучасних книжок, що були прочитані, і тепер прикрашають поличку, ледь згадується чим закінчився їх текст. Вони часто як побутова історія, яку тобі розказали на лавці у парку. Хоча це теж непогано.

Як читач, я для себе визначила одне. Автори, які не з’ясовують стосунки з Богом – приречені на загибель. А ще бажано, щоб вони вміли говорити з ним і на «ти», і на «Ви». Бо як би ми не постили фотки яскравих заходів, креативних зображень, і стильного одягу на своїх фб-сторінках – поруч з ліжком, коли гасне електрика в квартирі, часто нависають лише твої думки, почуття справжньої самотності. І думки про Бога. Якщо ні, то вони обов’язково рано чи пізно з’являться.  

Бог має бути. Не у вигляді імен апостолів, чи повторених заповідей. Це все достатньо умовно. Як і свічки, церкви, ікони. Хоча іноді і в такому вигляді вони нам нагадують про те, що ми забуваємо.

Слова Живаго в одній з екранізацій: «Ще апостол Павло говорив «чого ж варта наша віра, ми всі, якщо Христос не воскресав». Мене це в свій час переконало. Чого варта людина, якщо вона не вірить в неймовірне. Вона тоді варта соління огірків. Тому письменники і поети – одні солять огірки, інші – цементують вічність. Огірків вистачить на прийдешню зиму, вічності – на трошки довше. І що найприємніше – обидві категорії такі необхідні для життя.

Амінь.

Долучайтесь до Книжкового Арсеналу. Знайдіть свої три заходи, і обов’язково їх відвідайте.

Автор: Світлана Привалова