солдат-студент солдат-студент
Конкурс поезії

Ще трішечки лишилось до весни

Автор: Майданська Віталіна

Мене звуть Віталіна,мені 17. Цієї осені я вступила у ВНЗ (ПНУ ім.В.Стефаника)на омріяну спеціальність (дизайн середовища) .

У вільний час я розвиваюсь: вивчаю різні, непізнані техніки в малюванні, читаю.

Писати у мене не виходить механічно, воно лине з душі.Можливо я взагалі не вмію писати і роблю це зрідка, але коли мені погано, щось тривожить, або ж навпаки, то слова виливаються на папір наче вода,або мої сльози в ніч перед екзаменом.

Ну то неважливо, справжню мене ніхто не знає, хоча думають що знають, але кожен по-різному. Хтось бачить в мені сентиментального романтика, хтось -безнадійного філософа, хтось -замріяного художника, хтось –безтурботного оптиміста. Але я знаю, що ніхто й не здогадується, про моїх тарганів в голові…

 

***

Ще трішечки лишилося весни,
І небагато вже до літа.
Ще трішки і дорослі ми,
А поки просто діти…

***

Жорстокі люди. Жорстокі серця.
Жорстока «тру сторі»,
Що має початок , немає кінця.
Чи вдача , чи злий жарт від долі
Душа «прикрита» тілом і силуетом лиця
Людина заперта собою у пошуках волі.

Та де б ви не були, так мало щасливих кінців
Бо всюди обман, ілюзії темних ночей.
Жорстоке століття товстих гаманців,
Лукавста, брехні, недобрих очей.

Так шкода, що в людях не видно людей,
А буває , то не люди, ще гірше ніж звірі.
Жорстоке століття цинічних ідей.
Не люди, а монстри в красивому тілі

Душа не важлива.Шикарних речей
Де шукати того, хто душу ще цінить.
Жорстока епоха жорстоких людей.
Та цього ніхто і ніколи не змінить.

 

 

***

А я сумую
за тобою, за тими днями, 
що лишились назавжди 
спогадом, піснями.

Я сумую до «без пам*яті»,
я сумую до нестями.
Дякую життю, за все,
все, що було з нами.

Доля щедра «на букети»
Ділить оду нашу 
на стеблинки, на куплети,
а моменти виливає у розбиту чашу.

Щось із того справдиться, 
а щось має бути.
Щось живе в рядочках те,
що не зможу я забути.А я сумую
за тобою, за тими днями, 
що лишились назавжди 
спогадом, піснями.

 

 ***

Ми часто вірим не тим,хто покаже мости,
а лиш тим,хто не дасть утонути ніколи,
й не туди,куди кличуть,нам хочеться йти,
Ми крокуєм туди ,де нас розуміють з півслова.

Ми не хочем отримати щастя взамін,
Ми шукаєм тільки опору,
Хто розкаже секрети свої
Й намалює нам небо прозоре.

Та буває в світі абсурд,чи то доля дарує каприз,
від якого до крові кусаємо губи:
ми відштовхуєм вниз,тих,хто любить до сліз
й до знемоги притягуєм тих,хто нас губить…

А ночами забувши про сни,
Відкриваємо щось невідоме
Ми так часто вірим в думки
Тільки в ті, що судилось їм не збутись ніколи…

 

 

***

Я не одна, я не самотня,
Моя душа, то більше за людину,
І хоч, серденько моє різко б*ється 
Та всі кидають ніж у спину.

Я не сама, я одинока
Душа моя — безодня щира,
Як небо , мабуть
Синьоока, але на вигляд
Ніби птаха сизокрила.

 

***
Я стала нестерпна!
Гірка-наче кава.
Якась не свідома
Яку не чекали
Розмова у мене
Досі відверта.
Та пам*ять моя
наче флешкою стерта…

 

***

Як жаль:
Собою бути вже не в моді,
І в дощ, і в спеку,
В будь-яку погоду.

Для когось справжність,
Те не личить
Душа черства,
А квітне лиш обличчя.

Мабуть, стара я
Чи якась здавніла,
Що модернізм ваш
Ще не зрозуміла.

Ваш стиль для всіх
не пахне новизною
Специфіку несе згорілою іржою
І хоч сміюсь, чи плачу я — до болю
То лиш в обличчя, а не за спиною.

 

 

Осінь( Душа)

Похолодало.Потемніло.
Мов осінь здалека прийша,
І я стояла, тіло мліло…
В думках моїх цвіла іще ж весна,

Я не хотіла бачить простір,
Де чувся скрізь писклявий крик,
Стояла осінь на помості,
І ледь виднілось літо звіддалік.

Та затуманеною млою
Димілись гори,
Вилась вічна німота,
І чула, як душа моя говорить,
Провісно стиснувши уста…

Як струм по собі я відчула,
Ті іронічно сказані слова,
І тут душа моя відчула,
Що залишалася одна…

У вас в людей,
усе так просто,
Є речі, та немає почуття.
Ви не жалієте нікого
Усе іде на «власне я»
У вас на світі не існує дорогого
для вас існують речі, та «своя сім*я»,
Квартира, гроші, три айфона
Та ви не знаєте про щирі почуття,
Крім «себе», «свого»,»своїх», і крім «свого»,
Ви не підвладні небесам
І граєте недобрим словом,
Щоб постелити світ 
своїм ногам….

 

Автор: Майданська Віталіна