солдат-студент солдат-студент
Конкурс поезії

Сімнадцятий огляд поезії

Автор: Василь Герасим`юк

П`ятнадцятирічна школярка із села Лосятин на Київщині МАРІАННА СІПТАРОВА назвала свою поетичну добірку піднесено та актуально для саме цих днів: « Я – українка, я – весна». Вона пише вірші мало не з колиски, вже здобула перші перемоги на різноманітних оглядах-конкурсах, і вже у свій юний вік відчуває тяглість нашої традиції, та навіть своє місце в чільному ряду вже продивляє:

 

                              Я знаю «Заповіт» і «Катерину»,

                               Франка, Павличка, Стуса і Драча.

                               Я знаю, бо вони – це Україна,

                                Незламні Лицарі Словесного Меча.

 

Вона вчиться строгої класичної форми віршування, не забуваючи, в якому часі живе, пильно придивляючись і прислухаючись до навколишнього:

 

                                Тернистим шляхом пролягає

                                  Маршрут моєї України.

                                Кривавим потом заливає,

                                  Об гілля ноги розриває

 

Вкотре повторюю: страшно, коли історію Вітчизни наші діти вивчають тоді, коли ллється реальна   кров на реальну землю і неможливо змінити «маршрут».

 

     Майбутній вчитель початкових класів 18-річна МАРІЯ БАЛАНЧУК наче підхоплює печальну ноту:

 

                            Ви питаєте, як моє літо?

                            А його не було і нема.

                             Я у зошит пишу сердито:

                             «Моє літо забрала війна!»  

 

І знову – не вперше – ловиш себе на думці, що несила заводитись про стилістичні новації, коли початківці пишуть рядки здебільшого подібні до процитованих.

 

           А студентка із Чернівців  ЮЛІЯ ІВАНЧИКОВА ще згущує фарби, називаючи сою добірку «Наостанок залишаться тільки сльози».

 

                               Горизонт задихається в сутінках:

                                Чи то вечір, чи димом засмалено…

                                Новий випуск, незмінна рубрика:

                                Трьох убито, шістьох поранено. 

 

У одному з наступних віршів ЮЛІЯ продовжує своє трагічне «числення», де кожна цифра має свою символіку і реальний (знову цей передчасний «реалізм», що мав би поступитися для молодих поетів хоч би тому ж романтизмові):

 

                                 Наших на варті лишилося тільки семеро.

                                  Семеро тіл, у долонях чиїх смола.

                                  Поруч їх душі, що вже не бояться темряви.

                                  Дякую, Боже, що я до сих пір жива. 

 

Не можу не відзначити добру версифікаційну культуру цієї авторки – вона вже успішно пройшла ази, і хоча «смола  — жива» — рима занадто приблизна, але в багатьох інших випадках її строфи мускулисті і подекуди милозвучні (по-своєму, з огляду на тематику) – безперечно, виділяються у зіставленні з  творами інших наших авторів.

 

               І знову – 15-річні. Цього разу школяр із Рівненщини ОЛЕКСІЙ ЛЕВКОВИЧ. Добірка конкурсна названа лапідарно та зі знаком питання: «Брат?»:

 

                                      Скажи мені, брате,

                                      Чому ти збрехав?

                                       Чому мене зрадив?

                                        Чому ворогом став?

 

Подібне ставлення до «братів» уже висловлювалося і в публіцистичній, і в поетичній формах, але у нашому випадку таке питання ставить школяр, якого, очевидно, життя чи не вперше спонукало до подібних роздумів.

 

                   Старший від нього студент з Ірпеня ОЛЕКСАНДР КОЛОСОВ малює контрастну картину трагедії, добираючи відповідні деталі – різкі, психологізовані, емоційні:

 

                                    Ми бачили жорстокість ворогів,

                                     Розкидані тіла в степах Донбасу,

                                     Скипала кров у жилах до катів,

                                     До найманців російського спецназу.

 

У цей нелегкий і драматичний для всіх нас час автор звертається до образу Тараса, як не раз у години історичних випробувань чинили українські поети різних поколінь:

 

                                  Бо ще не вмерла ненька Україна,

                                  Ще вогник сподівань в душі не згас.

                                   Я знаю: прийде радісна година

                                   І посміхнеться з кручі нам Тарас.

 

Думаю, що не тільки я, а й кожен із нас повністю підтримує автора цитованих рядків ( і всього вірша), але все-таки тема вимагає свіжішого слова, більш глибокого роздуму.

 

               Звертається до Шевченка і студентка з Тернопільщини МАРІЯ ТУРЧИН, якій теж не відмовиш у щирості та безпосередності наміру:

 

                                  Ти ангел-хранитель в житті України,

                                   Стоїш на сторожі, рятуєш від зла.

                                   Твоїми словами воскреснем з руїни,

                                    Такими, як ти, Батьківщина жива.

 

Повторюю: попри всю правильність  бачимо,що це – набір штампів, який нічого спільного з творчістю поетичною не має. Тарас Шевченко – не ікона, і ритуальних звернень до себе не потребує – якраз навпаки: молоде покоління повинне витворити свій образ нашого національного ґенія. Чи не так?

Автор: Василь Герасим`юк