солдат-студент солдат-студент
Любов і війна

Третя українська

Автор: Светлана Привалова

«І чому я сюди повертаюсь?», — запитував себе Ігор, спускаючись сходами звичної для нього багатоповерхівки. Навіть захотілось палити. Але кишені виявились порожні. Служба таксі йому відповіла відмовою. Чекати успішної спроби в квартирі він не лишився.

Різдво – світле свято. Краще не нервувати. Ігор так і намагався робити. Він став на порозі під’їзду, завантажив дані на уклон, і автівка миттєво знайшлась. Часу до її приїзду обіцяли десять хвилин.

Ігор статично дивився на сніг. Він йшов увесь вечір. І погода була на диво спокійною. Ні вітру, ні пориву, ні надриву. Сніг на Різдво – про це у Києві ще в кінці грудня могли тільки мріяти.

Минулого разу, виходячи з цього парадного рік тому, Ігор був упевнений, що більше не повернеться. Він із Сашкою довго бути не міг. Але без неї – також. Їх знайомству було всього три роки. Ігор упіймав її поглядом у парку Шевченка. Саша читала на ходу, при цьому абсолютно не сповільнювалась.

  • Там цікаво? – запитав він, наздогнавши її зі спини.

Саша відірвала очі від книги, посміхнулась і запитала:

  • Хто?
  • У вас в руках? – перепитав Ігор.
  • Ну та, — Саша продовжувала посміхатись.
  • Я можу дати маху.
  • Я б не боялась подібної дрібниці… Це… — Саша запнулась на секунду, — третя українська.

Ігор напружено здійняв очі додолу і відповів:

  • Третя – тобто «а», «б», «в». «В»? Вовчок? Більше варіантів не маю.
  • А більше і не треба, — Саша показала обкладинку книги. Великими літерами на кольоровому малюнку було позначено «Три долі» Марко Вовчок.
  • Три? Це випадковість, я сподіваюсь, — задоволено підсумував Ігор.

Знайомство їх було незвичним і з перших хвилин стало зрозуміло – «цей дощ надовго». Спочатку вони говорили годинами по телефону, гуляли довго містом, пили каву в різний час доби в різних куточках столиці, і спали одне з одним. Потім хтось когось образив і шляхи розійшлись. На рік.

Такими перервами по року вони жили до сьогодні. 

У Ігоря задзвонив телефон. Він відповів:

  • Ну, вечеря давно простигла. Ти навіть не попередив. Де ти завіявся? Скоро будеш? – пролунав із слухавки ніжний жіночий голос.
  • Так, я скоро. Я тут вирішив заїхати в книжковий, але таке враження, що всі книгарні вирішили не працювати перед святом. Тому і затримався.
  • Книжковий? Ігоре, ти хоч би прочитав усе, що стоїть в режимі очікування на полиці. Тобі щось порадили?
  • Ні, нічого нового.

У Ігоря ніколи не було відчуття, що лишаючи цю багатоповерхівку, він лишає частину себе з Сашою. Саме тому, його щоденне життя вже півтора року було в статусі одруженого чоловіка. Але коли він збирався побачити Сашку знову, йому здавалось, що він знаходить себе якогось іншого. І тоді йому вистачає кількох фраз телефонної розмови, щоб кинути все і їхати до неї. Пити каву і говорити про робочі дрібниці, слухати про літературу і радити, що треба зробити у квартирі. Саша була єдиною, кому Ігор варив каву.

Вона відчинить двері. Посміхнеться, як тоді у парку Шевченка, і просто скаже:

  • Ігоре, ти поставиш каву? А я тут швиденько дочитаю дещо.

Автор: Светлана Привалова