солдат-студент солдат-студент
Любов і війна

Відпустити не можна утримати

Автор: Валерія Черцова

Думки паралізували усе його тіло. Для себе він давно вже вирішив: «Я йду. Туди, куди мене кличе доля, іншого варіанту немає.  Але як сказати про це їм  – коханій та любому пасинку? Як вимовити, що я йду від них на війну захищати цю країну?»

984229

Крок перший – сказати

Зібравшись із думками, Іван поклав на поличку щотижневу газету Путильського району, яку завжди прочитував від початку і до кінця. «Я скажу це прямо зараз» – вимовив він про себе. Хлопець пішов на кухню, де над вечерею «чаклувала» його громадянська дружина Лілія.

– Ти щось хотів, любий? Якщо їсти, то почекай ще трішечки і буде готово.

– Та ні, я не дуже голодний. Власне, я хотів поговорити, точніше повідомити тобі дещо.

– Тільки не кажи мені, що ти йдеш від мене, до того ж перше квітня аж за місяць. – посміхнулась Ліля.

– Дуже дотепно. І шість років нашого кохання коту під хвіст. Ти ж знаєш, що я навіть жартома не сказав би це, – з упевненістю заявив Іван. – Річ у тім, що я їду на навчання в армію, а потім на передову. І це не обговорюється. Я вже все давно вирішив.

3571

Слова Івана отрутою розтеклися по всьому тілу Лілії і щемливий біль пронизав кожен його міліметр. Дівчина заціпеніла від почутого. Лише погляд опустився додолу і очі бігали підлогою, намагаючись переключити думку на щось інше, забути слова, які щойно вимовив Іван. Але все марно. У її голові тепер лунали не тільки його слова, а й те, що з ними асоціюється: зброя, страх, поранення, смерть, сльози. Здавалося, от-от і дівчина зомліє.

Трохи оговтавшись і зібравшись з думками Лілія не змогла нічого зробити, окрім того, щоб перетворити ці «отруйні» слова на гнівну тераду.

– Ти нікуди не поїдеш! Що я буду робити без тебе? Що Сашко буде робити без тебе? Йому ж усього вісім років! Та ж він приймає тебе за рідного батька. Що, коли тебе ранять чи вб’ють? Що я йому скажу, ти подумав про це?

– Заспокойся, люба, я мушу…

– Ні, не хочу нічого чути. – відрізала Лілія. – Боже правий, куди ти йдеш? Нащо тобі здалося це все!

– Не можу я вдома сидіти. Я себе почуваю винним перед кожною людиною! І щоразу, коли в газеті читаю про смерть «ще одного бійця» мене картає сумління за те, що я міг би захистити його. Я почуваю себе потрібним там, на передовій! Зрозумій це врешті-решт. Я зобов’язаний там бути.

– Вибач, я не…я не знаю, що тобі сказати. Це, що ти зараз говориш… це просто не вкладається в голові. Я мушу оговтатись, вибач…

І з цими словами Ліля, різко розвернувшись, пішла в спальню. Вона почувала себе безсилою і виснаженою, ніби після спринтерського забігу. Дівчина почала думати над усім щойно почутим і сльози мимоволі градом покотилися по її щоках.

881623

А може, це мені наснилося?…

Так подумала Лілія, прокинувшись від двадцятихвилинного сну. Але газета з відкритою сторінкою про події в зоні АТО, яку вона перечитувала знову і знову поки не заснула, повернула її до реальності. «Що ж, настав час прийняти рішення. Сваркою нічого не зміниш» – подумала вона про себе.

Іван сидів на кухні і про щось розмірковував, коли до нього підійшла кохана.

– Ваню, я довго думала і зрозуміла, що завадити тобі піти на війну я не зможу, тому я тебе… відпускаю…, – вимовивши ці слова, дівчину взяли в полон сльози і вона пала на коліна.

5506566

Крок другий – навчитись

Півтора місяці навчання Івана в армії пройшли для Лілії тяжко. Кожен день вона молилася Богу, щоби з її судженим нічого не сталося. ЇЇ молитви були почуті і хлопець повернувся неушкодженим і змужнілим.

Вони мали тиждень, щоб наговоритися про все. Він розповів їй, що незважаючи на те, що ніколи не служив в армії, навчився відмінно стріляти, швидко збиратися та буквально видресирував у собі швидку реакцію на все. Про інші свої здобуті навички Іван не хотів розповідати, бо розумів, що Лілі це не потрібно знати.

Після семи ефемерних днів він мав їхати. Проводжали його лише рідні. «Слава Богу, що мій від’їзд не став новиною дня усього села, –  подумав Іван». Близькі родичі, проводжаючи хлопця на війну, не могли стримати сльози…

Кожен з рідні подарував Івану невеличний оберіг на щастя. Пасинок Сашко дав йому іконку Божої Матері до якої була прикріплена цидулка. «Потім її прочитаєш, гаразд?» — попросив він.

1846223

Крок третій – чекати

Потяг рушив. Іван заплющив очі і…згадав про цидулку, що йому вручив пасинок. Відкривши її, очі хлопця ледь помітно налилися сльозами. У ній було написано: «Повертайся швидше татку, ми з мамою тебе вже чекаємо!». Вперше за шість років Сашко назвав його татом, і вперше Івана так щиро і віддано чекають найближчі люди.

5904552f9102aa332eefaa687d89bacd

Епілог

Зараз Іван знаходиться на передовій у місті Щастя. Дзвонить Лілії по можливості два-три рази на тиждень. Каже, що все гаразд і що Україна неодмінно виграє цю війну. Молімося за нього і за усіх хлопців, які захищають Батьківщину!

5KGs5DjEGZk

ЦЕ ІВАН ПОБЛИЗУ МІСТА ЩАСТЯ, ЩО НА ЛУГАНЩИНІ

Автор: Валерія Черцова